Пісня про матір

Посіяла людям літа свої, літечка житом,

Прибрала планету, послала стежкам споришу.

Навчила дітей, як на світі по совісті жити,

Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу.

– Куди ж це ви, мамо?! – сполохано кинулись діти.

– Куди ж ви, бабусю? – онуки біжать до воріт.

– Та я ж недалечко... де сонце лягає спочити.

Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.

– Та як же без вас ми?... Та що ви намислили,

– А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?

– А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,

І срібло на травах, і золото на колосках.

– Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата,

Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.

Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, –

Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,

Змахнула рукою – злетіли у вись рушники.

"Лишайтесь щасливі", – і стала замисленим полем

На цілу планету, на всі покоління й віки.