Така її доля

Така її доля... О Боже мій милий!

За що ж ти караєш її, молоду?

За те, що так щиро вона полюбила

Козацькії очі?... Прости сироту!

Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,

Одна, як та пташка в далекім краю.

Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька,

Бо люде чужії її засміють.

Щаслива голубка: високо літає,

Полине до Бога, милого пита.

Кого ж сиротина, кого запитає,

І хто їй розкаже, де милий вита?

Чи в чистому полі, чи в темному гаю,

Чи в бистрім Дунаю коня напува?

Чи, може, з другою, другую кохає,

Її, чорнобриву, уже забува?

Не так серце любить, щоб з ким поділиться,

Не так воно хоче, як Бог нам дає.

Воно жить не хоче, не хоче журиться,

«Журись», – каже думка, жалю завдає.