Жмур

N.C.

Як ви мене заїбали, давайте зіграйте щось нормальне

N.C.

Ця історія, блін, про нормального українського письменника,

якого ніхто не знав, але, блін, ну хтось його все-таки знав.

десь в житті були в нього якісь друзі і приятелі

родина, блять, родина у нього ж була якась

ну да, хтось прийшов його все-таки провести

в останній шлях, який би він в нього не був.

Ну от вони зібрались і між ними відбувається

якась така от історія, розумієш, хтось шось

комусь говорить, якісь події відбуваються,

хтось шось п'є, про шось розмовляє.

А ви в цей час, блять, їбашите на своїх трубах, розумієте, в цьому вся фішка

ви їбаште, ви не знаєте цього письменника, він вам на хуй не потрібен,

але він помер, блін, помер, а він жив до

цього, да, і він щось писав, він був

письменником, хтось про нього знав,

давайте пацани зробіть цю історію. Ну.

Ну я повторюю, ну як. Ну письменник, ну нормальний,

писав української мовою, якісь книги,

видавали його в видавництві і видавництво Дніпро.

Хтось його читав, хтось його не читав, хтось про нього знав, хтось не знав.

Ну помер, просто людей ховають. А ви тіпа ні при чьом,

ви просто музиканти, які щось грають, вам не потрібно знати, хто він такий.

Просто давайте зробіть історію про цього мужика,

ну не останній же він був в цьому житті, шось все-таки зробив.

Ви просто лабаєте на похоронах, да, тут бляді, тут якісь, блін, незрозумілі персонажі,

ну зробіть що-небудь таке відповідне, що-небудь про похорон,

щоб душа розвернулась, а потім звернулась, ну.

Ми про нього уже встигли забути,

і тут раптом він помер.

Родичі вирішили сповістити колег.

Сповістили нас.

А ми, ну що ми, як ми зазвичай

поводимось на поминках?

Хтось із нас здивувався, що він помер.

Хтось здивувався, що він помер лише зараз.

В дитинстві ми всі читали його книжки,

можливо тому і виросли такими злими.

На поминках всі говорили про літературу

і читали свої вірші.

Хтось побіг за шампанським для жінок.

Хтось намагався підкотитись до вдови

і питався, чи є в неї хлопець.

Хтось побив молодого поета,

який писав патріотичні сонети.

Той лежав на підлозі,

облитий шампанським і сльозами вдови,

а над ним люто нависали колеги по цеху

і вимагали, аби він піднявся і продовжував

бійку, оскільки лежачих вони

не б’ ють.

І поруч із ним лежали потоптані

аркуші з сонетами

і загублена найстарішим із поетів

вставна щелепа, яку він загубив,

вимагаючи, аби молодий піднявся

і продовжував бійку.

І перш ніж вдова устигла викликати

наряд, вони били посуд і друкарську

машинку покійного,

читаючи вірші

і говорячи про літературу.

читаючи вірші

і говорячи про літературу.

читаючи вірші

і говорячи про літературу.

читаючи вірші

і говорячи про літературу.

читаючи вірші

і говорячи про літературу.

читаючи вірші

і говорячи про літературу.

читаючи вірші

і говорячи про літературу.

Поезія – цей останній плацдарм для нескорених

гідна відсіч суспільній зневірі.

Поети тримаються разом, ніби матроси крейсера.

І коли крейсер безнадійно іде на дно,

поети підставляють обличчя вітру і співають

гімн братерству і вірності,

високими чистими голосами.

Лише хтось один, весь час, від першої ноти,

постійно шамкотить своєю

вставною щелепою.

Отака от байда.